Шановний пане ректоре!

Шановні студенти та викладачі університетів, які приєдналися сьогодні до нашого спілкування!

Шановні журналісти й усі присутні!

Я вдячний за можливість звернутися до вас і розповісти, що відбувається в Україні та чому російська війна проти нашої держави досі триває. Чому немає миру.

175 днів триває повномасштабна війна, повномасштабне російське вторгнення на територію України. 175 днів мільйони українців захищають незалежність нашої держави.

Але не лише незалежність. Це боротьба не тільки за державу й можливість для нашого народу самостійно визначати своє майбутнє.

Справді, першочерговий мотив російської агресії проти українців – суто колонізаторський. Російське керівництво хоче панування над українською землею та над нашими ресурсами. І в Москві дуже довго звучало, що без захоплення території України вони не відновлять російську імперію.

Однак все ж таки це стало значно глибшою боротьбою, ніж будь-які імперські чи геополітичні розрахунки. Росія веде війну буквально проти життя наших людей, проти самого права українців на життя.

І ця війна почалася не 175 днів тому. 24 лютого цього року Росія перейшла до масованої агресії – до атак з півночі, зі сходу та з півдня одразу; були заблоковані всі наші порти на Чорному, на Азовському морі; почалися масовані ракетні удари по всій території України.

Але це було продовження війни. Війни, яка почалась у 2014 році. Почалася, коли Росія окупувала півострів Крим, розпалила протистояння на Донбасі, яке забрало тисячі життів. Тисячі.

Тому, коли ми говоримо про війну Росії проти України, ми кажемо про вісім років плюс 175 днів. І коли ми говоримо про жертв цієї війни, про українські втрати, ми починаємо розповідь не з лютого 2022 року. Ми починаємо її з 2014 року, коли українців почали вбивати просто за те, що вони українці. За український прапор. За проукраїнську позицію. За захист української території. Навіть просто за підозру, що людина підтримує Українську державу.

Сьогодні я хочу розказати вам про одну таку людину. Про хлопця, якому цієї осені виповнилося б 25 років, і він був би напевно дуже схожий на вас зараз.

Його звали Степан Чубенко. Він був з міста Краматорська на Донбасі. Світлий юнак. Його запамʼятали добрим і дуже активним. Якби він вступив до університету, схожого на ваші, він, певно, став би одним зі студентських лідерів. Можливо, він не зрадив би свою мрію, обрав би спортивну карʼєру та зміг би стати воротарем однієї з відомих вам команд.

Я прошу вас зараз подивитися на ці фото – ось таким він був.

Він був убитий 27 липня 2014 року. Його вбили бойовики – одні з тих, чиїми руками Росія вела гібридну війну на Донбасі та кого використовує зараз у повномасштабній війні.

Вони затримали Степана, коли той повертався додому. Вони побачили в нього на рюкзаку синьо-жовту стрічку – кольори нашого прапора. І це було для них достатньою причиною, щоб напасти на хлопця. Його били кілька днів, його катували, його розстріляли.

Тільки в середині серпня того року, через тижні після вбивства, матері Степана вдалося дізнатися, що сталося з її сином. Але їй не віддали його тіло.

Тільки в листопаді 2014-го вдалося його поховати. У мами Степана залишилося останнє sms-повідомлення від нього: «Зателефоную пізніше, люблю вас».

Його вбивці сховалися на території Росії та окупованого Росією Криму. Вони отримали вироки від українського суду. Але держава-терорист Росія надає їм захист.

Їм, як і тисячам інших таких же вбивць. Тих, хто розстрілював людей просто за те, що вони були українцями. Просто за те, що були українцями в Україні. Тих, хто стріляв у потилицю чоловікам і жінкам за одну лише підозру, що людина захищає нашу державу. Тих, хто стріляв прямим наведенням з танків по житлових будинках, стріляв по школах, лікарнях. Тих, хто бив з артилерії по мирних містах.

Це почалось ще тоді, у 2014 році, а 175 днів тому набуло максимального масштабу, на який здатна російська армія, російські найманці з так званих військових компаній, які де-факто є частиною спецслужб держави-терориста.

Росія справді прагне захопити територію України. І ця територія потрібна їй без українців. Зруйнований Маріуполь та ще десятки міст і сіл України, масові вбивства в Бучі та в інших містах на окупованій території – це не винятки із загальної російської стратегії, це вона і є – російська стратегія щодо України та українців.

Десятки тисяч наших людей місяцями утримують у так званих фільтраційних таборах, які влаштували російські військові.

Тисячі українських дітей депортовані з території, на яку зайшла російська армія. Вони вивезені в Росію, і російські посадовці намагаються зробити все, щоб ці діти втратили будь-який звʼязок зі своїми сімʼями і просто забули, хто вони є.

На окупованій території знищують памʼятники та музеї, які просто нагадують про Україну. Знищують книжки. Роблять усе, щоб люди були змушені відмовитися від національної ідентичності, від своїх прагнень, мрій і щоб підкорилися насильству та грабунку або загинули.

Україна вже втратила десятки тисяч своїх людей у цій війні. Зовсім малих дітей – кількамісячних малюків, яких убивали російські ракети, снаряди та кулі. Підлітків. Чоловіків і жінок. Літніх людей.

Росія не розбирає, кого вбивати й над ким знущатися. Для неї всі – однакові мішені. І це не ексцеси війни, це її свідома політика.

Тому ми не маємо іншого вибору, крім як воювати за життя українців, за те, щоб в Україні не вбивали за синьо-жовту стрічку на рюкзаку в підлітка. І ця боротьба може тривати тільки до перемоги.

Не злічити, скільки разів до 24 лютого я пропонував Росії закінчити війну й домовитися про мир. У різних форматах, за різного посередництва. Роки пішли на різні переговори.

Але керівництво Росії обрало терор, а не угоду. Обрало те, що вони зробили в Маріуполі, в Бучі, а не мир. І коли в Москві побачили, що світ не заплющить очі на російські звірства, вони захотіли поставити на коліна і весь світ.

Ось чому такою гострою стала продовольча криза. Ось чому Росія свідомо дестабілізує енергетичні ринки. Ось чому російська політика свідомо посилює кризу вартості життя в багатьох країнах. І ось чому ми маємо спільно протистояти російській агресії.

Коли якась держава перетворює енергетичну бідність чи голод на зброю – це удар по кожному у світі. Коли якась держава намагається підкорити іншу, бо хоче бути колонізатором, – це загроза для всіх, хто цінує свою незалежність. І коли людей убивають просто за те, що вони є, за те, що вони – свого народу, за те, що вони не відмовляються від своєї Батьківщини, це загроза людяності як такій.

Чи зможете ви залишитись осторонь? Чи зможете ви залишитися байдужими? Я в це не вірю. Саме тому ви сьогодні тут. Бо цінуєте правду.

І я не прошу у вас дуже багато. Я прошу вас поширювати у своїй країні та у своєму регіоні тільки правду про цю війну. Треба протистояти російській пропаганді.

Вимагайте повної відповідальності для російських убивць і катів. Кожен воєнний злочин повинен отримати свій вирок компетентного й чесного суду.

Підтримуйте санкції проти Росії, бо агресор повинен заплатити найбільшу ціну за агресію. А головне – цінуйте мир, цінуйте життя, цінуйте свою свободу і завжди, коли у вас є така можливість, допомагайте захищати мир, життя і свободу тим, у кого їх хочуть забрати.

Я дуже дякую кожному й кожній із вас!

Дякую за увагу!