Шановні організатори, учасники,

друже України Шоне та гості 73-го Берлінського кінофестивалю!

Пані та панове!

Готуючись до цього звернення, я згадав термін, добре знайомий вам усім. «Зламати четверту стіну». Уявний кордон між тим, хто на екрані, та глядачем. Водночас, кіно здатне долати й інші стіни та бар’єри, існуючі у світі. І реальні, і світоглядні.

Достатньо згадати історію великого німецького режисера Віма Вендерса. На мій погляд, він, у певному сенсі слова, зламав Берлінську стіну за два роки до її фактичного падіння. У видатному фільмі «Небо над Берліном», де розколоте надвоє місто об’єднують Ангели, які вільно літають над стіною. Тоді Верденс навіть не міг уявити, що колись, по суті, на цьому ж самому місці, він відкриватиме 50-й Берлінале. Там, де колись була стіна і порожнеча, – тепер вирує життя і б’ється серце Берлінале.

І це, як на мене, дуже символічно. Багато років Потсдамську площу «перерізала» Берлінська стіна. Формально вона розділяла Західний і Східний Берлін. Вона розділяла вільний світ і тоталітарний. І мова не лише про державні кордони на карті.

Стіна розділяла різні світогляди, філософії, різні цінності. Сьогодні таку ж стіну в Україні прагне побудувати Росія. Стіну між нами та Європою. Щоб відмежувати Україну від власного вибору і власного майбутнього. Стіною між свободою і рабством. Між правом на життя і ракетними обстрілами. Між розвитком і руїнами, які по собі лишає Росія. Стіною між цивілізацією і тиранією.

Виникає логічне питання: на якому боці мають бути культура та мистецтво? Чи досі вони поза політикою?

Росія веде повномасштабну війну проти нас майже рік. Майже рік обстрілює і руйнує мирні міста, майже рік вбиває людей, вбиває жінок і дітей, погрожує світу ядерним ударом, провокує продовольчу, енергетичну, екологічну, міграційну та інші кризи на всіх континентах. Чи може мистецтво бути поза політикою? Чи має кіно бути поза політикою?

Це одвічне питання, але сьогодні знову вкрай актуальне.

Я думаю про це, коли чую дивні заклики щодо представників російського спорту, читаю про дивні запрошення російських музикантів, дискусії про діячів науки, кіно і загалом культури. Я думав про це сьогодні вночі, коли Росія вкотре здійснила масовану ракетну атаку на Україну. 36 ракет та іранські дрони!

Культура і кіно можуть бути поза політикою. Але тільки не тоді, коли це політика агресії. Не тоді, коли це політика масових злочинів, убивств, терору, прагнення знищити інші країни та інші народи. Коли це політика тотальної війни. Тобто – політика нинішньої Росії. За таких обставин і у такі часи – мистецтво не може бути нейтральним. Не може бути «поза».

Культура у такі часи робить вибір. Обирає сторону. І або різними способами каже своє слово, чим бореться і протидіє злу. Або ж – не помічає і мовчить, чим, фактично, йому допомагає. Бо, коли мистецтву байдуже і його не чути, тоді рупори зла лунають гучніше та переконливіше.

Звісно, у глобальному сенсі кіно не може змінити світ. Але здатне впливати і надихати людей, які можуть змінити світ. Хороше кіно викликає емоції. Культове кіно викликає зміни. У боротьбі людства з будь-яким злом завжди лунає два голоси. Це правда і пропаганда.

На деякий час пропаганда здатна заглушити правду. Але не здатна перемогти остаточно. Якщо мистецтво не припиняє боротьбу і розуміє, що стояти осторонь – означає бути поруч зі злом.

Берлінале зробив свій вибір. І підтвердив вірність мого твердження. Сповідуючи принципи відкритості, рівності, діалогу без кордонів та участі кіно з усього світу, Берлінале зробив вибір. На цьогорічний фестиваль не допущені інституції і персони, які підтримують Кремль, та фільми, зняті за підтримки Росії. Ми цінуємо це і вдячні за це. Це правда важливо. Це не формальність – це справедливість.

Ми вдячні за підтримку України, увагу до України, солідарність з Україною. Доказ цього – офіційний значок для учасників і гостей Берлінале, «Золотий ведмідь», який цьогоріч став синьо-жовтим. Це кольори України. Кольори нашого прапора. Ми зробимо все, щоб повернути його на законне місце і звільнити всі наші землі.

Ваша підтримка у цьому для нас важлива, безцінна. Зараз між нами тисячі кілометрів. Але ми – пліч-о-пліч.

Ми говоримо різними мовами, але між нами панує повне порозуміння. Нас розділяє лише віртуальний кордон. Але між нами немає стіни.

Пані та панове!

У 1951 році відбувся перший Берлінський кінофестиваль. Усім вам відомі гасло і мета першого Берлінале. Це – «вітрина вільного світу». Україна сьогодні – це фортеця вільного світу. Фортеця, яка стоїть майже рік. Фортеця, яка захищає себе, Європу та світ. Фортеця, яка не може впасти. Фортеця, яка обов’язково вистоїть. І переможе.

Вірю, ви всі остаточно переконаєтесь у цьому, побачивши нашу «Суперсилу» – суперсилу України.

Слава Україні!